Кредит необхідний, як важливий засіб забезпечення фінансово-господарської діяльності економічних суб’єктів. Для забезпечення виконання зобов’язань за договором кредиту часто укладаються додаткові договори – зазвичай це договори Поруки і Іпотеки. Сьогодні ми поговоримо про перший з них – про дуже цікавий і складний аспект кредитних зобов’язань – поручительство.

Договір поруки має додатковий (акцесорний) до основного зобов’язання – кредитного договору – характер і укладається саме для забезпечення виконання останнього, а поручитель згідно з частиною першою статті 554 ЦК відповідає перед кредитором, за загальним правилом, солідарно із позичальником, якщо договором поруки не встановлено його додаткову (субсидіарну) відповідальність. Неможливість окремого розгляду цих договорів може бути пов’язана, зокрема, із визначенням суми заборгованості, способу виконання зобов’язання та іншими умовами договорів. Проте пред’явлення позову до солідарних боржників є правом, а не обов’язком банку чи іншої фінансової установи (частина перша статті 543 ЦК).

Більшість договорів поруки укладаються з відома боржника його ж діловими партнерами. Проте бувають і винятки. З урахуванням статей 553 – 554 ЦК договір поруки укладається кредитором за зобов’язаннями, які забезпечуються порукою, і поручителем. Оскільки позичальник є не стороною договору поруки, а стороною у зобов’язанні, забезпеченому порукою, чинне законодавство України не передбачає обов’язку кредитора чи поручителя отримувати згоду позичальника на укладення договору поруки. Разом із тим це не означає, що за позовом позичальника такий договір поруки не може бути визнано недійсним, якщо буде доведено, що він звужує його права чи розширює обов’язки, зокрема, передбачає оплату послуг поручителя боржником відповідно до вимог статті 558 ЦК, чи доведено зловмисну домовленість кредитора з поручителем тощо.

Поручитель дуже рідко поручається за зобов’язання Боржника без ознайомлення з його платоспроможністю. Хоча чинне законодавство України не передбачає обов’язку банку чи іншої фінансової установи (кредитора) інформувати поручителя перед укладенням договору поруки про фінансовий та/або інший стан позичальника. Оскільки особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд (частина перша статті 12 ЦК), а порукою може забезпечуватися виконання зобов’язання частково або, в повному обсязі (право вибору), то незадовільний майновий стан позичальника не є підставою для визнання договору поруки недійсним.

В більшості випадків поручитель поручається за боржника лише в межах конкретного кредитного договору. Збільшення зобов’язання боржника без погодження з поручителем тягне за собою припинення договору поруки. Відповідно до частини першої статті 559 ЦК припинення договору поруки пов’язується зі зміною забезпеченого зобов’язання за відсутності згоди поручителя на таку зміну та за умови збільшення обсягу відповідальності поручителя. При цьому обсяг зобов’язання поручителя визначається, як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов’язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель. Проте якщо в договорі поруки передбачено, зокрема, можливість зміни розміру процентів за основним зобов’язанням і строків їх виплати тощо без додаткового повідомлення поручителя та укладення окремої угоди, то ця умова договору стала результатом домовленості сторін (банку і поручителя), а отже, поручитель дав згоду на зміну основного зобов’язання.

Якщо в договорі поруки такі умови сторонами не узгоджені, а з обставин справи не вбачається інформованості поручителя і його згоди на збільшення розміру його відповідальності, то відповідно до положень частини першої статті 559 ЦК порука припиняється у разі зміни основного зобов’язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. У цьому випадку поручитель має право на пред’явлення позову про визнання договору поруки припиненим.

Таким чином законодавством захищені права поручителя.

Проте є і інші випадки, такі як договір про відкриття кредитної лінії.

Договір про відкриття кредитної лінії є одним із видів кредитного договору, а кредитна лінія – однією із форм її кредитування, в якій у межах встановленого ліміту здійснюється видача і погашення кредиту кількома частинами (траншами). Оскільки в цьому договорі передбачено всі істотні умови, необхідні для кредитного договору, то зобов’язання з надання кредиту є дійсним із моменту укладення кредитного договору – договору про відкриття кредитної лінії. У зв’язку із наведеним зрозуміло, що в силу положень статей 509, 533, 638, 1054 ЦК відсутні підстави для визнання договору поруки недійсним через укладення після нього додаткових угод про надання чергового траншу.

В даному випадку обов’язки поручителя є значно ширшими, відповідно більшими є вимоги до самого тексту договору – в ньому необхідно прописати чітку межу (в т.ч. і в грошовому еквіваленті) відповідальності поручителя.

Спеціальним є і строк пред’явлення вимоги до поручителя. Відповідно до частини четвертої статті 559 ЦК порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання не пред’явить вимоги до поручителя.

Довгий час судова практика у спорах на цю тематику була різноманітною, проте у Постанові пленуму ВСС від 30.03.2012 N 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» відображена чітка правова позиція щодо строків пред’явлення вимоги до поручителя, на яку зобов’язані посилатися суди: При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі статтею 526 ЦК зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов’язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов’язань за цим договором строк пред’явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов’язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов’язання у повному обсязі або у зв’язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково. Таким строком не може бути лише несплата чергового платежу.

Згаданою вище постановою визначено, що пред’явленням вимоги до поручителя є, як направлення/вручення йому вимоги про погашення боргу (залежно від умов договору), так і пред’явлення до нього позову. При цьому в разі пред’явлення вимоги до поручителя кредитор може звернутися до суду протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов’язання. При цьому сама по собі умова договору про дію поруки до повного виконання позичальником зобов’язання перед кредитодавцем, або до повного виконання поручителем взятих на себе зобов’язань не може розглядатися як установлення строку дії поруки, оскільки це не відповідає вимогам статті 252 ЦК України, згідно з якою строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Таким чином, поручителя відмежовано від усіх спірних трактувань договорів поруки і чітко визначено, що якщо строк пред’явлення вимоги чітко у договорі не прописаний, то він становить 6 міс. з моменту настання строку виконання зобов’язання у повному обсязі.

Особливої уваги заслуговують такий випадок, як відповідальність поручителя у випадку смерті боржника. Згідно ст. 1282 ЦК спадкоємці боржника за умови прийняття спадщини є боржниками перед кредитором у межах вартості майна, одержаного у спадщину. При цьому спадкоємці несуть зобов’язання погасити нараховані відсотки і неустойку тільки в тому випадку, якщо вони вчинені позичальникові за життя. Інші нараховані зобов’язання фактично не пов’язані з особою позичальника і не можуть присуджуватися до сплати спадкоємцями.

Поручитель приймає на себе зобов’язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника (статті 553 – 554 ЦК), а також за будь-якого боржника в разі переводу боргу чи смерті боржника, якщо таке зазначено у договорі поруки.

Відповідно до статті 523 ЦК порука, або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель, або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником, а згідно зі статтею 607 ЦК зобов’язання припиняється неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна зі сторін не відповідає.

Тобто якщо у договорі поруки немає пункту про те, що в разі переводу боргу чи смерті боржника поручитель поручається за нового боржника чи спадкоємця, то договір поруки вважається припиненим.

Таким чином, на поручителів може бути покладено відповідальність за порушення боржником обов’язку щодо виконання зобов’язання за кредитним договором у випадку смерті позичальника лише за наявності у позичальника правонаступника, який прийняв спадщину, та згоди поручителя відповідати за будь-якого нового боржника, зафіксоване в тому числі у договорі поруки.

Іще ширшою і простішою є правова позиція щодо відповідальності сторін у випадку смерті поручителя. У разі смерті поручителя (крім випадків майнової поруки), враховуючи положення статті 607, частини першої статті 608 ЦК, а також сутності поруки як особистого зобов’язання відповідати за належне виконання основного зобов’язання, спадкоємці поручителя не є солідарними боржниками за кредитним договором. Тобто договір поруки не відноситься до такого типу договорів, що може успадковуватися і припиняє свою дію в момент смерті поручителя.

Особливою є ситуація, коли для забезпечення виконання зобов’язань боржника з поручителем укладається не лише договір поруки, а й договір іпотеки. В такому випадку ми матимемо справу з майновим поручителем. Відповідно до статті 11 Закону України “Про заставу”, статей 1, 11 Закону України “Про іпотеку”майновий поручитель є заставодавцем, або іпотекодавцем. Відповідно до статті 546 ЦК застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення, тому норми, що регулюють поруку (статті 553 – 559 ЦК), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки він відповідає перед заставо/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов’язання винятково в межах вартості предмета застави/іпотеки. У зв’язку із цим солідарна відповідальність боржника та майнового поручителя нормами ЦК не передбачена.

У разі переходу права власності на предмет іпотеки від іпотекодавця до третьої особи, у тому числі в порядку спадкування чи правонаступництва, суди мають враховувати, що іпотека є дійсною для набувача відповідного нерухомого майна. Особа, до якої перейшло право власності на предмет іпотеки, набуває статусу іпотекодавця, має всі його права і несе всі його обов’язки за іпотечним договором у тому обсязі й на тих самих умовах, що існували до набуття ним права власності на предмет іпотеки (стаття 23 Закону України “Про іпотеку”).

Проте якщо право власності на предмет іпотеки переходить до спадкоємця фізичної особи – іпотекодавця, який є відмінним від боржника, такий спадкоємець не несе відповідальності перед іпотекодержателем за виконання основного зобов’язання, але в разі його порушення боржником він відповідає за задоволення вимог іпотекодержателя в межах вартості предмета іпотеки. Якщо боржник та іпотекодавець – одна й та сама особа, то після її смерті до спадкоємця переходять не лише права та обов’язки іпотекодавця, а й обов’язки за основним зобов’язанням у межах вартості спадкового майна.

Отже, правила статті 1281 ЦК щодо строку пред’явлення кредитором спадкодавця вимог до спадкоємців не застосовуються до зобов’язань, забезпечених іпотекою.

15.07.2012 року

Корисна інформація: Як відбити свої гроші в банку, або наслідки необачності в період депозитного буму